Початок цієї сумної історії зі щасливим кінцем сягає далекого 1985 року. Тоді, повертаючись зі службового відрядження автомашиною КАМАЗ, яка належала автоколоні № 2224, по вині водія я став жертвою ДТП. Сталося це приблизно о 2 годині ночі на відрізку дороги Гайсин - Немирів. Водій зустрічного автомобіля допоміг моєму водію визволити мене з понівеченої кабіни нашого КАМАЗу і доставив мене до Гайсинської лікарні.
Віддаю належне тамтешнім медикам, які відразу надали мені кваліфіковану допомогу, але, як чомусь дуже часто трапляється в нашій країні, допустили при цьому незначну, на перший погляд, помилку." При флюорографічному обстеженні явно постраждалого стегна не було охоплено ділянку колінного суглобу, де, порівняно з потрощеним стегном, травма була набагато складніша.
Перенісши витяжку, операцію, післяопераційний період мені наклали гіпс, захопивши при цьому верхню частину тіла і аж до пальців правої ноги. Дякуючи тодішньому моєму директору, який надав службову машину, мене привезли спочатку в Тернопіль, а потім в село до мами, яка доглядала за мною до «повного» одужання.
Якраз в Тернополі під час флюорографії медики виявили пошкодження в колінному суглобі, але було вже пізно приймати якісь хірургічні рішення, так як минуло з часу ДТП більше місяця. Тривало моє лікування більше 7,5 місяців. По закінченні реабілітаційного періоду ведучий травматолог мені сказав, що ходити я зможу максимум до 40 років, а було мені на той час уже 27. Не так багато, як ви розумієте, мені залишалося бути на ногах. Зробивши для себе відповідні висновки, я почав спішити жити: женився, в шлюбі народилося двійко дітей, придбав власне помешкання.
З наближенням сорокарічного віку все частіше в душу закрадався неспокій - що буде далі?! На моє щастя медики і цього разу помилились: нога служила мені до сорока шести років. Підійшла осінь 2004 року і почались нестерпні болі в коліні. Спочатку разом з дружиною ми перепробували багато народних методів, але біль не проходила, а навпаки наростала. Переді мною поставало питання: що робити? Доходило до того, що треба покидати роботу, так як вона зв'язана з постійним рухом. Надія була знову на лікарів. Недалеко від місця моєї роботи знаходиться травмпункт. Одного дня я пішов туди зі своєю проблемою. Зробивши знімок та оглянувши мою ногу, лікар співчутливо промовив: «Будеш жити з цією ногою аж до самої смерті».
Старалась допомогти мені і тодішня адміністрація фабрики, виділивши безкоштовну путівку в санаторій «Медобори». Але все було марно. Покращень не було ніяких.
Бачачи мої муки, старший брат Орест порадив мені піти пішки на прощу до Зарваниці. Чесно кажучи, я навіть думки не припускав, що я можу подолати таку відстань, але брат мене запевнив, що все буде добре і я дійду до цього Святого Місця. Заручившись підтримкою своєї дочки Ольги, в липні 2005 року ми вирушили по допомогу до Зарваницької Божої Матері. Так вийшло, що брат не йшов з нами, тому що був в цей час вже в Зарваниці на реколекціях, а зустрів нас біля сільської парафіяльної церкви. Я не можу передати всіх тих почуттів та емоцій, які наповняли мене, коли я, виконуючи паломницьку традицію, обходив 3 рази церкву. Я розумів, що тільки з допомогою вищих сил я переміг біль і щасливо дійшов до того місця, де приходять на допомогу тим, хто найбільше потребує Його милосердя. Хочу сказати, що по дорозі до Зарваниці нога моя так ніби затерпла, я майже її не відчував, вона була наче колода. Вже через кілька днів вона відійшла і я не вірив сам собі: болі в коліні пройшли!
Відтоді кожного року я не можу дочекатись літа, щоб вирушити з подякою до Зарваницької Божої Матері. Долаючи цю неблизьку відстань, я не перестаю дякувати їй за те, що Вона зцілила мене. Я тішуся тим, що я фізично здоровий і можу ходити.
Всеукраїнська Проща 2011 року стала для мене одинадцятою пішою прощею і я вірю в те, що я ще багато разів зможу прийти і приступити до Ікони Зарваницької Божої Матері, складаючи їй свою подяку.
Рудик Микола Володимирович,
житель м. Тернопіль,
народжений в с. Соснів, Теребовлянського району.
Немає коментарів:
Дописати коментар